У першому сезоні серіалу Фундація, що виходить на Apple-TV за мотивами циклу робіт Айзека Азімова, є епізод, в якому імператори полюють на пташку гілліраптора (Ghillie raptor). Вона дуже добре маскується, зливаючись із фоном, що робить її вкрай важкою здобиччю. Старший імператор, брат Сутінь під час свого найкращого полювання здобув лише трьох рапторів. Молодший же, Світанок під час першого полювання, незважаючи на те, що має кольороаномалію (“дальтонізм”), підстрелив аж шістьох.

Здавалося б, що дефекти кольоросприйняття повинні погіршити здатність знаходити кольорових пташок у різнобарвному лісі.

Нагадаємо, що наш кольоровий зір обумовлений наявністю у “денних” фоторецепторах – колбочках – трьох типів фоточутливих пігментів. Максимум їхнього сприйняття лежать в ділянках синьої, зеленої та червоної частин спектру.

Дефекти генів, що кодують останні два, і є причиною двох кольороаномалій, які мають назву “дальтонізм“. Вони трапляються частіше, ніж тританопія – втрата “синьої” чутливості, оскільки ці гени розташовані у Х-хромосомі, а тому ймовірність прояву розладу є суттєво вищою в чоловіків.

У більшості ссавців є лише два кольорочутливі пігменти: короткохвильовий (“синій”) та довгохвильовий (“червоний”). “Зелений” з’явився у наших предків порівняно нещодавно. Вважається, що здатність розрізняти кольори у зелено-жовто-червоній частині спектру мала важливе значення для пошуку стиглих фруктів. І справді, дослідження показують, що люди з нормальним кольоросприйняттям (трихромати – із трьома робочими пігментами) краще розпізнають їх поміж листя.

Причому цей ефект був більш вираженим на відстані, ніж “під носом”.

Тож, чи міг справді Світанок легше знаходити рапторів порівняно із старшим Імператором?

Тварини, на яких полюють, мають чималий репертуар засобів бути непомітними: зливаються з фоном (як не парадоксально, прикладом є дуже для нас помітні панди); мають розриваюче забарвлення, яке заважає ідентифікувати тіла тварин (зебри); маскуються під неїстівні об’єкти; і навіть стають прозорими (як оці прикольні жабки).

Більшість хижаків є дихроматами, тобто мають лише два пігменти, але це не заважає їм ефективно полювати. Механізмам обходу хижаками маскування жертв традиційно приділяється менше уваги (але ось тут можна почитати свіжий огляд таких стратегій).

Експерименти показали, що люди-дихромати (“дальтоніки”) переважають трихроматів за гостротою зору та чутливістю до контрастів, а як наслідок – краще ідентифікують замасковані об’єкти. І навіть, якщо трихроматам штучно збіднити кольорову картинку, імітуючи дихроматичний зір, здатність знаходити приховане теж зростає.

Інструктуючи молодшого Імператора, Сутінь каже: “Концентруйся на рухах, а не кольорах“. Цікаво, що за ці два аспекти зорового сприйняття відповідають різні мозкові підсистеми.

Вентральна підсистема зорових нейромереж сполучає зорову, потиличну кору із нижньою скроневою, вона аналізує контрасти, форми та кольори, ідентифікує певні об’єкти, а відтак отримала назву “система ЩО”. Натомість дорзальний зоровий шлях, що прямує до тім’яної кори, “заточений ” під детекцію рухів та аналіз розмірів і положення об’єктів у просторі; тут немає, зокрема, інформації про колір. За допомогою цієї системи ми нездатні ідентифікувати та назвати об’єкти, проте вона адаптує наші рухи до взаємодії із довкіллям, через що отримала назву “зір для рухів” або “система ДЕ”.

Можна припустити, що у людей з дефіцитом сприйняття кольорів друга система є більш ефективною, і вони справді краще детектують рухомі об’єкти. Ми не пам’ятаємо, що написано в оригінальних книгах Азімова, та не знаємо, чи консультувалися автори серіалу із нейрофізіологами, але раціональне зерно в цьому епізоді таки є 🙂

Скріншоти з фільму: Apple-TV