Сучасне місто — це симфонія байдужості. Ми рухаємося крізь простір, загорнуті у кокони власних думок, відгороджені від світу екранами та навушниками. Метрополітен — ідеальний інкубатор для такої ізоляції. Тут діє негласний договір: “Я не чіпаю тебе, ти не чіпаєш мене, і ми вдаємо, що нас тут немає”. Але що станеться, якщо у цей стерильний потік ввірветься герой коміксів?

Група італійських дослідників перетворила міланське метро (лінія М1, якщо ви там бували) на лабораторію, щоб перевірити гіпотезу, гідну сценарію Нолана: чи зробить присутність супергероя людей добрішими? Результати, опубліковані в npj Mental Health Research, розкрили дещо дивовижне про природу нашої уваги та совісті.

Вчені розіграли просту сцену. У вагон заходить вагітна жінка (насправді акторка з реалістичним накладним животом). Вона стає біля сидячих пасажирів і мовчки демонструє, що їй важко стояти. У звичайні дні лише 41% пасажирів піднімали очі й поступалися місцем. Більшість залишалася в режимі “енергозбереження”, ігноруючи реальність. Далі до рівняння додали змінну Х — Бетмена.

Чоловік у повному костюмі Темного Лицаря заходив у той самий вагон через інші двері. Він нічого не робив. Не виголошував промов про справедливість, не чіплявся до пасажирів. Він просто був. І за його присутності кількість людей, готових допомогти вагітній жінці, підстрибнула до 60%. Статистично шанси отримати допомогу зростали лише тому, що десь поруч стояв косплеєр. Це колосальний стрибок для соціальної психології, де зазвичай б’ються за кожні кілька відсотків.

Але найцікавіше почалося, коли дослідники почали опитувати тих самих “добрих самаритян”. Уявіть: ви їдете в метро, перед вами стоїть вагітна жінка, а трохи далі — мужик у костюмі кажана з гумовим пресом. Ви поступаєтеся місцем. До вас підходять і питають: “Ви бачили щось незвичайне?”. 44% людей, які допомогли, відповіли: “Ні”. Майже половина героїв не бачила Бетмена свідомо. Як таке можливо? Це феномен “сліпоти неуважності” (inattentional blindness). Мозок пасажирів був настільки завантажений своїми справами, що відфільтрував супергероя як візуальний шум.

Але якщо вони його не бачили, як він на них вплинув? Тут вмикається те, що ми в Pink Noise News можемо назвати “ефектом Гілліраптора“. Навіть якщо ваша свідомість (“вентральний зоровий потік”) не встигла сказати: “О, це ж Брюс Вейн!”, ваша підсвідома система тривоги (“Salience Network”, салієнтна широкомасштабна нейромережа) вже зафіксувала аномалію.

Бетмен став “збоєм у матриці”. Його присутність — дивний силует, незвична текстура — послала сигнал небезпеки або новизни в мозок. Це вивело людей зі стану автопілота. Рівень загальної уваги підскочив, і люди в цьому стані підвищеної уваги помітили не лише Бетмена (несвідомо), а й вагітну жінку (свідомо). Бетмен спрацював як будильник. Він зруйнував сценарій “їду в телефоні” і змусив людей повернутися в реальність, де діють базові моральні норми.

Цей експеримент доводить, що ми не злі й не черстві. Ми просто спимо наяву. Нам не потрібні супергерої, щоб нас рятувати. Нам потрібні “збої”, які нагадують нам, хто ми є. Бетмен у метро — це приклад того, що вчені називають “руйнуванням сценарію”. Коли рутина ламається, ми змушені імпровізувати. А імпровізуючи, ми часто звертаємося до своєї кращої версії.

Можливо, наступного разу, коли ви побачите в метро когось дивного — людину в костюмі банана, кіберпанк-фріка чи просто когось у яскравих шкарпетках — не відводьте погляд. Цей “рожевий шум” у сірій буденності може бути саме тим імпульсом, який потрібен вашому мозку, щоб помітити того, кому зараз потрібна ваша допомога.

Врешті-решт, бути героєм — це просто вчасно прокинутися.

Джерело: Pagnini F, Grosso F, Cavalera C, Poletti V, Minazzi GA, Missoni A, Bogani L, Bertolotti M. Unexpected events and prosocial behavior: the Batman effect. Npj Ment Health Res. 2025 Nov 3;4(1):57. doi: 10.1038/s44184-025-00171-5