Інтернетами бродять чимало різних навколонаукових історій, подекуди вигаданих, подекуди з невірними трактуваннями. Раніше ми розповідали про експеримент Дідьє Дезора, в якому щури типу як ділилися на експлуататорів та пригнічених. Іншою популярною історією є “експеримент надії”.

Спочатку версія, що бродить вітчизняними фейсбуками:

У 1950-х Курт Ріхтер з Університету Джона Гопкінса провів “жорстокий” експеримент. Він кидав у воду щурів, вимірюючи час, за який вони потонуть. Це ставало за 15-20 хвилин. Далі він взяв іншу групу тварин, їх кидав у воду, але діставав до того, як вони починали тонути. Їх витирали рушником, заспокоювали, а потім знов кидали у воду. І з такої другої спроби вони плавали аж 60 годин!!!! Це значить, що коли вони отримали надію на порятунок (бо ж їх діставали з води), то вірили в себе та боролися!

Далі зазвичай йдуть тези з питань особистого розвитку та контакти, за якими можна записатися на відповідний курс

Дослідник та публікація справжні. А от інтерпретація не дуже.

Ця робота називається “On the Phenomenon of Sudden Death in Animals and Man” (Про феномен раптової смерті у тварин та людей), вона опублікована у журналі “Психосоматична медицина”. Ріхтер починає її з цитування відомого фізіолога Волтера Кеннона (автора центральної концепції емоцій, яка визначила субстратом цього процесу головний мозок, а не периферійні процеси) про раптові смерті в культурі вуду.

Якщо люди вірять у невідворотність покарання за порушення спокою духів або ж внаслідок шаманського прокляття, вони помирають. І в реалізації цього навіювання, звісно, мають працювати певні фізіологічні механізми. Саме такі процеси Ріхтер виявив у щурів.

Дослідження почалося з встановлення залежності часу плавання щурів у воді (звідки вони не здатні врятуватися) від її температури в рамках абсолютно не пов’язаного із психологією експерименту (направленого на вивчення водно-сольового обміну). Залежність, що не дивно, виявилася дзвоноподібною – дуже низькі та дуже високі температури були більш смертельними.

Оптимумом стала температура 95F (32 °С) – за неї середній час плавання становив ті самі 60 годин, але без рушників та заспокоєння тварин. Проте, за кожної температури варіабельність поміж тварин була вкрай високою: навіть за оптимуму деякі тонули через 5-10 хвилин, тоді як максимальна тривалість плавання становила 81 годину (більше трьох діб!). Для експерименту така висока мінливість була поганою, тож Ріхтер вирішив з’ясувати, у чому причина. Адже 10 хвилин перебування у воді це явно не час фізичного виснаження. Чому ж тварини здаються і не борються за життя?

Загалом, вимушене плавання є одним із стандартних поведінкових тестів. Установка складається з прозорого циліндра, наповненого водою на висоту, яка не дозволяє тварині торкатися лапами чи хвостом підлоги або втекти. Перебування у воді без можливості втекти є стресором. За деякий час тварина, усвідомлюючи, що активна поведінка не призводить до уникнення негативного впливу, “здається”, приймає нерухому позу та докладає мінімальних зусиль аби лише утримувати голову над водою. Біологічна адаптивність такої поведінки, певно, полягає в очікуванні якихось змін, що дозволять в майбутньому втекти. Але до цього потрібно дожити.

Використані в експерименті Ріхтера тварини були лабораторними, прирученими. Було вирішено порівняти їх із дикими. Зазвичай вони більш агресивні та недовірливі, тож прагнення вижити очікувано мало б бути більшим. Натомість, уся партія з 34 щойно виловлених диких тварин втопилася протягом 15 хвилин. Деякі помирали просто на шляху до ємкості з водою.

Отже, вирішальне значення мала стресованість тварин. Зважаючи на базові фізіологічні знання, варто було очікувати в них надмірної активації симпатичної системи, високого пульсу та загибелі від серцевої нестачі під час систоли (максимального скорочення серця). Натомість, в них спостерігали зниження серцевої активності, частоти дихання, температури тіла, а розтин виявив, що зупинка серця відбувалася на стадії діастоли (розслаблення). Тож, імовірніше, причиною смерті була надмірна активація блукаючого нерва, а не симпатичної ланки. Це мало й інші фізіологічні підтвердження.

Для зниження рівня стресованості було вирішено попередньо адаптувати тварин – виловлювати з води до того, як вони втонуть, а потім повторювати спробу.

Це призвело до того, що кількість швидких смертей знизилася, а час максимального плавання в експерименті став стабільним та однаковим в групах диких і домашніх щурів.

Як висновок, Ріхтер зазначав, що феномен раптової смерті, зареєстрований в його експериментах на тваринах, та у людей має спільні фізіологічні механізми. В історії відомі й інші приклади таких раптових смертей – наприклад, у молодих та здорових солдатів під час Другої світової війни. Описані випадки смерті після прийому невеликих, явно не летальних доз отрут, або ж несмертельних поранень. Очевидно, тут причиною, як і у вуду, є сильна внутрішня віра в свою майбутню смерть. А фізіологічним механізмом цього є не симпатичний стрес, а надмірна парасимпатична активація.

Базовим реагуванням на стрес, як ми вчимо у школі, є “боротьба або втеча”. Але, принаймні в гризунів, є й інший тип реакції – завмирання (freezing), що, певно, є поганою ідеєю під час перебування у воді.

Наразі ми знаємо й інші приклади нейрогенних проблем із роботою серця. Одним з них є кардіоміопатія Такоцубо, названа за ім’ям японського дослідника, який описав її механізми. Іншою назвою є “хвороба розбитого серця”. Її механізмом є суттєве послаблення серцевого м’язу внаслідок хронічного стресу та інших чинників, що може призвести до смерті.

Ми не знаємо, чи вірять щури в порятунок, але Курт Ріхтер дійсно вживав у статті слово “hopeless”.

Джерело: RICHTER C. P. (1957). On the phenomenon of sudden death in animals and man. Psychosomatic medicine, 19(3), 191–198. https://doi.org/10.1097/00006842-195705000-00004